Він захищав донецький аеропорт

Донецький аеропорт став символом для незалежної України, символом незламності українського духу на героїзму Українських Збройних Сил. Вороги прозвали захисників аеропорту кіборгами. Ними пишається уся Україна. Ми часто задаємо собі питання хто вони? Які вони? Як стали кіборгами?

З одним із захисників Донецького аеропорту мені вдалося поспілкуватися. Про те, що наш земляк воював в аеропорту, я дізнався від знайомих, але ніяк не міг з ним зустрітися. Нарешті нам вдалося поспілкуватися, тепер хочу розпо вісти вам про Олександра Бойка.

Відразу хочу зауважити, що Олександр кіборгом себе не вважає. Він захищав аеропорт ще до тих, найзапекліших, боїв. Але все по порядку.

В березні минулого року Олександр Бойко після оголошення мобілізації добровільно пішов до ЗСУ. Його, як стрілка за військовим фахом, направили до 93 ОМбр. Ми, люди старшого покоління, часто жаліємся на молодь. Вона у нас і бездуховна, і недостатньо освічена, і розпущена… Але, коли до нас прийшла війна, то ці молоді люди добровільно пішли її захищати. І зробили це.

Постмайданний час. Армія практично деморалізована, практично роздягнута та голодна. Приходиться спати на землі, носити форму, яка розлізається на очах. На всіх не вистачає бронежилетів та  сучасних касок. А ворог не чикає. Він захопив Крим і, сп’янілий від успіху, вдерся на Донбас. Нажаль, тут у нього виявилось чимало союзників, які живуть в Україні, але зрадили її. З такими «громадянами» довилося стикатися і Олександру.  Це вони наводили ворожу артилерію на позиції наших військ.

У військовій частині Олександра Бойка призначили до артилерійського підрозділу бригади. Але це не для добровольця та справжнього патріота. Олександр попросився в піхоту, на передову. Прохання задовільнили, і він у складі батальйонної групи відбув на війну під Донецьк. Літо 2014 року. ЗСУ починає проводити перші операції зі звільнення Донеччини та Луганщини.

Олександр приймає участь у цих операціях. Завдання підрозділу складалося із рейду в глибину захопленої ворогом території, знищення ворожих блок-постів та встановлення своїх. Після підходу наших військ, вони поверталися на базу,  відпочивали короткий час, і знову в бій. Підрозділ, в якому служив Олександр, звільняв населення пункти Опитне, Водяне, Тоненьке, захищав військову частину ППО. Але якщо звільнення названих населених пунктів пройшло без особливих проблем, то в Пісках їх очікував запеклий бій. Підрозділ, неочікувано для ворога, увірвався до населеного пункту, розділяється навпіл та почав наступ. Рішучі дії українців збентежили ворога. Група Олександра зайшла практично в Донецьк. Але тут були уже не  тільки «ополченці», а й російські найманці з Чечні та кадрові військові. Це підтвердилося і після того, як наші захопили ворожу групу саперів. До її складу входили ополченець, найманець чечен та кадровий російський офіцер. Але сили були нерівні. В Песках було повно ворожих військ. Вони були всюди, навіть сиділи на деревах. Наша група з десяти піхотинців  та одного танку  проти, майже, двох сотень ворогів. Сепаратисти підбили танк, відкрили щільний вогонь зі стрілецької зброї та мінометів. Нажаль, підмога вчасно не підійшла. Командир підбитого танку розумів, що після того, як він знищим декілька автобусів з сепаратистами, що живим його вороги не залишать. Тому мін підірвав себе і нерухомий танк гранатою. Олександр, та його бойові товариші, прийняли нерівний бій.

Олександр Бойко згадує, як лежав на землі та бачив, як на землю, на нього падають гілки з дерев. Одна з мін, випущена з ворожого міномету, впала майже поруч. Один побратим загинули, а Олександр та ще троє отримали поранення. Але Олександр з товаришами протрималися до підходу підмоги та винесли важкопоранених з полю бою. 

Після бою Бойко категорично відмовився від госпіталізації. На моє питання, чому він так вчинив, Олександр відповів просто: «Поранення було легке. Зажило швидко. Просто незручно з таким їхати до шпиталю».  Рану зашили та пролікували на передовій.

Після Песок був Донецький аеропорт, де Олександр пробув сорок пекельних днів. Аеропорт саме звільнили від сепаратистів, і підрозділ Олександра разом з легендарними земляками з 3 кіровоградського полку спецназу обороняли його. Будівля аеропорту тоді ще не була зруйнованою. Цілі були ангари тай й башта керування польотами. Олександр обороняв її протягом десяти днів і вивчив досконало.

В ворог регулярно вів обстріл наших військ. Розпочинали о 18.00 та гатили всю ніч. Обстрілювали з мінометів, градів. Наші теж у боргу не залишалися.

Після ротації Олександр Бойко повертається до артилерійського підрозділу. Восени 2014 розпочинаються запеклі бої. Підрозділ Олександра постійно на передовій: чотири години на відпочинок і знову в бій. Це були справжні артилерійські дуелі. Були дні, коли за день три самохідні гармати випускали по п’ятсот снарядів. Було важко. Ворог використовував безпілотники, супутники, дальнобійні гармати. Але наші артилеристи – справжні майстри своєї справи і нічим не поступалися ворогу.Олександр відзначає високий моральний дух та організованість товаришів. Особливо тепло він говорить про своїх командирів. Це підполковник Кащенкота  та майор Євген Межевікін. Останній, позивний «Адам», дійсно легендарна особистість. Він замінив важкопораненого Кащенка під час бою в Песках  і далі «кошмарив» сепаратистів у подальших боях. Він особисто підбив п’ять ворожих танків. Межевікін нагороджений орденами Богдана Хмельницького ІІ та ІІІ ступеню, відзнакою Генерального Штабу «Слава і честь». А нещодавно Президент України присвоїв йому звання Героя України. 

Війна – це жорстка реальність. Війна – це смерть. Я довго вагався, але все ж спитав, що відчував Олександр, коли стріляв в людей. Його відповідь була такою: «Це війна. Вони (сепаратисти) вороги. Вони прийшли на нашу землю, прийшли вбивати нас». А потім додав: «От зараз ми з вами сидимо, розмовляємо. Повз нас ідуть люди. В них я ніколи не зможу і не буду стріляти. Я не можу підняти руку на мирних людей. Там, на війні були вороги…»

Бойові дії, постійна напруга негативно позначилися на здоров`ї Олександра. В кінці 2014 року він захворів, довго лікувався у шпиталі. Врешті, демобілізувався та повернувся до мирного життя. Нажаль, мирне життя зустріло Олександра Бойка непривітно: конфлікт та судовий розгляд, абсурдний та несправедливий. Але це інша історія і про ней іншим разом.

Вадим Степанець